alex_shutyuk (alex_shutyuk) wrote,
alex_shutyuk
alex_shutyuk

Гаряче та холодне

Невелика анотація. Маю передчуття, що цей пост перетвориться на беззмістовний потік свідомості, бо жодного плану його написання в мене немає. Так само, як немає ідеї, для чого я його пишу і чим планую завершити. Можливо, що довести його до якогось логічного завершення і не вдасться. І наврядчи хтось осилить цю сумбурну писанину до кінця.

Завдяки інтернету я познайомився з багатьма цікавими людьми, з якими із задоволенням спілкуюся. Наприклад, з художницею з Південної Осетії. Якось вона випадково постукала мені в аську, шукаючи свого однокласника - в нас виявилися схожі нікнейми. Але розмова зав'язалася і це спілкування триває досі. Було цікаво почитати про гори, про осетинські звичаї, про мову, про їхню складну історію та всяке інше різне. Наприклад, в осетинській мові немає звертання на "ви", є лише на "ти". Пояснюється це так, що у молитві людина звертається до бога на "ти", а, оскільки вище за бога немає нікого, то і викати немає кому.

Щодо причин палкого бажання південних осетинів відокремитися від Грузії розмова була досить непростою. Вона писала про геноцид, влаштований грузинами колись давно, про утиски вже при Саакашвілі з вимогою мало не змінювати осетинські прізвища на грузинські.
До речі, потім я почитав дещо про історію утворення Південної Осетії. Виявилося, що ця територія здавна належала грузинам, а осетини переселилися туди з дозволу грузинських князів, адже на їх споконвічних територіях північних схилів Кавказу клімат був значно суворіший і займатися землеробством було на порядок складніше. З часом повторилася історія Косова, коли кількість осетин стала перевищувати кількість грузин. Десь тоді, як я розумію, і закінчилася гостинність та почалася боротьба за територію.
А потім була війна між Росією та Грузією, про яку я дізнався по асьці від знайомої художниці раніше, ніж з новин. Вона просто написала: "У нас началась война, нас обстреливают". І пропала на кілька тижнів. Я слідкував за новинами звідти і щодня чекав на хоча б коротке повідомлення, сподіваючись, що воно таки буде.

За якийсь час вона повернулася в онлайн та почала розказувати. Вона писала, а я мовчки читав і не наважувався щось перепитувати, бо все це було просто іншою реальністю, де фраза "мой дядя продал машину и купил пулемет, а через несколько дней его убили" звучала просто та буденно серед інших подробиць. Ще пригадую, як вона обурювалася, що російська армія прийшла на допомогу аж через день і як мені незручно було їй писати, що пригнати армію з усім забезпеченням це не те саме, що сісти в машину та приїхати, без попередньої підготовки цього за день явно не зробиш.
Чим закінчилася та війна, мабуть всі знають - Республіка Південна Осетія проголосила незалежність, яку визнали лише Росія, Венесуела та ще пара карликових острівних держав і де-факто стала частиною Росії. Зрозуміло, що сама по собі ця "незалежність" не мала на чому триматися економічно, а лише на дотаціях з Росії і моя знайома чудово це розуміла, як і те, що вони лише заручники великої гри, але казала, що це був їхній шанс, який треба було використати.
До слова, відправити туди паперовий лист поштою, не написавши на конверті "Росія" неможливо - він просто не дійде. В переліку світових країн, яким користується наша пошта, такої країни, як Південна Осетія, просто немає. Воно й не дивно, бо Україною вона не визнана, як незалежна держава.

Вже після війни ця моя знайома вийшла заміж, продовжуючи жити в Цхінвалі. Виховує сина, робить ілюстрації до дитячих книжок та сподівається, що життя довкола поступово налагодиться. При тому, що деякі її одногрупники давно поїхали до Москви чи Пітера, де непогано влаштувалися, що, як вона писала, часом наганяє на неї невеселі думки про власну неуспішність та лузерство. Але завжди ці розмови завершувалися висновком, що треба комусь лишатися на Батьківщині та намагатися відновлювати її нормальне життя, як би важко це не було.
Тут мені вже пора якось визначитися, до чого я все це веду? Мабуть, в тому числі і до того, що ця моя осетинська знайома була першою з неукраїнських знайомих, яку непокоїло те, що відбувається в нас в країні і яка занепокоєно попросила роз'яснити, що в нас відбувається, бо телебачення їй розказувало таке, у що вона повірити не могла. І це занепокоєння було абсолютно щирим. бо вона сама не з новин знає, що таке війна.

Це ніби одна сторона медалі. А інша сторона, про яку хочеться згадати - це сотні та тисячі таких собі ментальних емігрантів, які живуть серед нас. Думаю, кожен не раз стикався з такими людьми, які, живучи у цій країні, дивляться на неї ніби здалеку, не намагаючись навіть мінімально щось зробити для неї, "бо все одно це нічого не дасть". Можливо, такі є і серед тих, хто читає цей пост. Все, що відбувається довкола, для них, наче трансляція новин з далекої африканської країни, назва якої забувається за хвилину після завершення сюжету. Вони живуть у своєму маленькому затишному світі з айфонами та капучіно і їх гріє лише одна думка - колись розірвати пута та сумістити внутрішнє із зовнішнім, назавжди поїхавши звідси туди, де добре, красиво та чисто. Це головне в житті, наче світло в кінці тонелю. І ця думка в них настільки сильна, що деякі з них не вважають за доцільне робити ремонт у власній квартирі - "все одно ми тут ненадовго". Байдуже, що це "ненадовго" може тягнутися роками і деколи розтягується на все життя.
При цьому суто по-людськи вони дуже часто є хорошими людьми та непоганими професіоналами у своїй справі, з якими приємно спілкуватися на легкі теми чи по роботі і лише перехід розмови у соціально-політичне русло дозволяє побачити, що на довколишнє життя вони дивляться ніби зі сторони, перебуваючи насправді посеред нього. Вони ніби і не проти того, що хтось, набиваючи гулі, намагається щось робити, але зверхньо-байдужа усмішка час від часу з'являється у них на обличчі - вони ж знають, що все це нічого не дасть і все одно все буде як завжди, бо ми, як не крути, не Німеччина, не США і не Канада, в нас інші люди та "своя, особлива атмосфера", "не те що там".
Раніше я намагався сперечатися та переконувати, що "там" теж не відразу стало так як є, що "там" люди теж боролися та працювали заради майбутнього, але всі ці агрументи зустрічалися все тією ж зверхньо-байдужою усмішкою. І я перестав. Зрештою, кожен вільний обирати, де жити, ким бути та куди йти. Кожен шукає, де йому краще і сам відповідає за своє життя. Хотілося б лише, щоби якомога менше людей дивилися на життя власної країни, як на трансляцію з далекої Африки.

Вибачте за багатослівність та сумбур.



Tags: капітан очевидність, люди, роздуми, історія
Subscribe
Buy for 30 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 31 comments