alex_shutyuk (alex_shutyuk) wrote,
alex_shutyuk
alex_shutyuk

Як познайомити між собою 22 людей за півгодини


фото Аліни Бондар

Довго не брався за опис своєї недавньої поїздки до Чернігова. Можливо ще й тому, що їздив туди без фотіка і нема власних картинок, щоб доповнити ними розповідь. Але - треба таки починати.
І почну з самого початку - знайомства з іншими участниками семінару. Після короткого вступного слова нас всіх попросили намалювати на аркуші коло та поділити його на 22 сектори і пронумарувати кожен сектор. Це вже само по собі було непростим завданням і було незрозуміло - а для чого це? Відповідь не забарилася - "А тепер уявіть, що у вас в добі 22 години і на кожну годину ви можете призначити зустріч лише з одним з учасників. В вас є 15 хвилин, щоби домовитись про зустрічі з усіма учасниками. Час пішов!"
Почалося все досить спокійно, але після того, як всі сусіди були записані, довелося вставати і обходити решту учасників, які вже теж не сиділи на місці. Поступово кімната наповнилася галасом і стала схожа на те, як в американських фільмах виглядає фондова біржа - всі щось викрикують і нічого не зрозуміло))

Сектори кола поступово заповнювалися, імена та обличчя зливалися у суцільну круговерть і вишукувати у ньому незаписаних людей було все важче. Коли час вичерпався, кілька секторів так і лишилися незаповненими, а половина заповнених була лише купкою нечитабельних букв, що не асоціювалася з жодним з людей поруч. Але це було ще не все.
"А тепер зустріньтеся з людиною, яка йде в вашому списку під номеров один і поговоріть з нею про своїх домашніх тварин чи чому їх в вас немає. Час - дві хвилини"
"Тепер з учасником номер три обговорить останню прочитану вами книгу". Тут мені було найцікавіше, бо треба було розказати учасниці з США (англійською, звісно), що якраз зараз дочитую книжку про історію Хрестових походів. Вона, як виявилося, останньою прочитала книгу про заселення штату Місісіпі та розборки з індіанцями - теж історичну.
Далі треба було поговорити з номером 5 про роботу, з номером 7 ще про щось, чого я вже не пам'ятаю, і так далі, і так далі.
Цікаво, що в процесі цієї гри через стислість часу абсолютно ніколи думати про те що перед тобою незнайома людина. Нема часу переживати, яке враження ти справиш не неї та підбирати слова - ти просто відверто говориш, що думаєш і все починає виходити саме собою. І тобі відповідають тим же.
Бар'єри зникають і ти вже не боїшся брати слово в незнайомому середовищі. І це, як я розумію, було основною метою всього цього галасу та біганини. Адже часто ми мовчимо не тому, що нам нічого сказати, а тому, що побоюємося осуду чи несприйняття оточення. Переживаємо, що висміють наше невігластво чи зафукають невдалу репліку. І дуже часто ця думка хибна. Ми власними руками будуємо довкола себе стіну і сидимо за нею, уявляючи себе оборонцем фортеці, яку штурмує ворожа армія, в той час як ніхто навіть не планує цього робити.
Скорше за все це досить розповсюджений прийом, однак для мене, нечастого гостя таких заходів, він став цікавим досвідом, який ще раз нагадав, що чи не найціннішим в нашому житті є спілкування.
Tags: одного разу, якось в чернігові
Subscribe
Buy for 500 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 4 comments