alex_shutyuk (alex_shutyuk) wrote,
alex_shutyuk
alex_shutyuk

Ностальгії пост


фото звідси

Одними з найприємніших спогадів дитинства для мене стали виїзди на природу, які організовувалися в батька на роботі. Інститут автобусобудування тоді працював на повну і машини регулярно виїжджали на випробування в область. Батько просто приходив з роботи і казав, що зранку машина поїде на випробування і всі бажаючі з'їздити на природу можуть збирати речі. Ну хіба можна було від такого відмовлятися?

Автобуси часто їздили на випробування і інженери, щоби сумістити приємне з корисним, брали з собою родини, які могли відпочити на природі, поки автобус з апаратурою намотував кілометри довколишніми дорогами. Їздили переважно в Карпати, в Шацьк та Крехів. З міста завжди виїжджали рано вранці, тому вставати доводилося ще затемна, швиденько снідати та позіхаючи спішити до прохідної, біля якої вже гомоніли люди з сумками та наплічниками. Невдовзі відкривалися ворота і з них величаво викочувався великий автобус, в свіжовимитих бортах якого вже відбивалося ранкове зарево.

Жартуючи, люди розсідалися по салону, водій зачиняв двері і неспішно виводив машину на пряму мов стріла порожню вулицю, яка прямувала геть за місто, яке тільки починало прокидатися. За вікном пропливали силуети будинків на тлі золотавого ранкового неба, мокрі після нічного дощу дерева та кудись заклопотано поспішали поодинокі пішоходи. Раптово місто обривалося і довкола лишалися лише затоплені туманами поля та далекі ліси на обрії, над якими вже піднімалося сонце... Я завжди любив дивитися, як за вікном змінюються пейзажі, і кожний такий виїзд був для мене маленьким святом.

А ще ці поїздки запам'яталися завдяки тій атмосфері, яка їх супроводжувала. Це була справжня розкіш людського спілкування. Відчувалося, що всі ці люди були не лише колегами, а й друзями. Вони розкуто спілкувалися і тонко жартували. Вони чудово знали одне одного, знали хто чим живе, мали багато спільних знайомих, робили і любили спільну справу. Вони не раз виручали одне одного у складних ситуаціях.
Я міг годинами захоплено слухати їхні розмови під акомпанемент бурчання двигуна чи потріскування вогнища і свої тодішні відчуття я пам'ятаю досі. Я не знаю, як їх правильно описати, але мені здавалося, що так буде завжди. Ні, що так має бути. І що по-інакшому бути просто не може.

Складно сказати, чому я згадав про це саме зараз. Можливо останній день весни, який щойно закінчився, спонукав до сентиментальності, можливо щось інше. Але раптове порівняння тих гамірних поїздок з теперішнім робочим сьогоденням не могло не виявити різниці не на користь останнього. Можливо в когось це по-іншому, але в мене виходить так, що моє коло спілкування ледь доторкається до кіл спілкування моїх теперішніх колег. Фактично ми лише працюємо разом, проводячи певну кількість часу в одному приміщенні, а вийшовши з нього поринаємо кожен у своє коло до наступного дня.
В кожної гри свої правила. В принципі, до цього можна звикнути і не звертати увагу. В кожного є різні кола спілкування, різні орбіти, різні ролі та маски. Але найцінніше те коло, в якому ми можемо дозволити собі розкіш бути самими собою. І якби в мене зараз був в руці бокал вина, я б підняв тост за те, щоби в кожного з нас було таке коло.



Tags: лытдыбр, роздуми
Subscribe
Buy for 500 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 6 comments